"Війна на Близькому Сході – це удар по Китаю і шанс для РФ": експерт Михайло Гончар пояснив, що відбувається на енергетичному ринку

Перська затока знову стає епіцентром глобальної напруги, але нинішня криза вже не обмежується лише ризиками для постачання сирої нафти. Сучасний енергетичний ринок значно складніший: йдеться про нафтопродукти, скраплений газ, нафтохімію та логістику, яка миттєво реагує на будь-які загрози. На цьому тлі світові ціни стрімко зростають, а ринок дедалі більше залежить не лише від фізичних ризиків, а й від політичних заяв і спекулятивних очікувань.

Чи стане нинішня криза новим "енергетичним шоком" для світу? Хто реально виграє від зростання цін на нафту? І чи здатен Китай стабілізувати ситуацію, виступивши не лише споживачем, а й геополітичним посередником? Про це в інтерв’ю "ОстроВу" розповів експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин, президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" Михайло Гончар.

– Як війна на Близькому Сході впливає на світовий енергетичний ринок?

– Ціни вже підвищились – і на нафту, і на нафтопродукти, а також на газ. Оскільки Перська затока, на відміну від ситуації, скажімо, 50-річної давнини, періоду першої масштабної економічної кризи після арабського нафтового ембарго, тоді була джерелом сирої нафти – і все. Зараз це далеко не так. Це не тільки нафта. Є значна частина нафтопродуктів, нафтохімічної продукції, виробництво мінеральних добрив, газ, у тому числі скраплений газ. Тому ситуація є значно більш комплексною, ніж це було пів століття тому.

Відповідно, і світову нафтогазову сферу "лихоманить" значно сильніше, ніж це було тоді. Чи стане це детонатором повномасштабної економічної кризи, як у 1973 році – поки що однозначної відповіді немає. Очевидно, що все залежатиме від тривалості нинішньої ситуації в затоці.

– Наскільки виправдані нинішні коливання цін на нафту і на що можна розраховувати надалі?

– Хтось може говорити, що ці коливання виправдані, хтось – що це, умовно кажучи, "перекладання" ризиків у ціну – адже ризики, пов’язані з можливими пошкодженнями танкерів, що транспортують нафту на світовий ринок, а також інфраструктури, дійсно існують. Тому це питання не є однозначним.

Водночас спекулятивна складова очевидно присутня. Трейдери і банки, які фінансують операції з нафтою, завжди намагаються заробити навіть на незначних кризових або передкризових явищах, підвищуючи ціни через відповідні ринкові механізми. І це підвищення часто буває неадекватним тим ризикам, які реально існують.

Зараз ситуація виглядає так, що цінові стрибки і загальна волатильність – коли ціна щодня то зростає, то дещо знижується – відображають не лише ризики ураження танкерів та інфраструктури, а й той факт, що сторони конфлікту не мають ефективних механізмів мінімізації цих ризиків. І якщо подивитися на висловлювання Трампа, які звучать практично щодня, то вони лише додають ринку непередбачуваності й невизначеності. Як наслідок – ринок реагує підвищенням ціни або принаймні збереженням її на високому рівні.

Кожен наступний день війни лише посилює цю невизначеність. Попри заяви про те, що "все під контролем" і що "Іран розгромлений", реальна ситуація виглядає інакше – і це викликає протилежну реакцію ринку. Ймовірно, певна визначеність може з’явитися вже наступного місяця, адже наразі ніщо не свідчить про швидке врегулювання ситуації в найближчі дні.

Це певною мірою нагадує ситуацію з хуситами: їх начебто частково стримали, але проблема нікуди не зникла. Хусити залишаються частиною ширшої іранської проблеми, контролюючи, зокрема, частину потоків нафти – наприклад, маршрути з Саудівської Аравії через нафтопровід "Схід–Захід" до терміналу Янбу.

Хоча Іран перебуває в ослабленому становищі, хусити продовжують діяти, і ризики зберігаються. Проблема з ними виникла ще восени 2023 року, а глобального масштабу набула на початку 2024-го. Станом на сьогодні вона приглушена, але не вирішена. Схожа ситуація формується і в Перській затоці. Попри заяви про "розгромлений Іран", він продовжує демонструвати спроможність до ударів. Йому не потрібно запускати сотні ракет чи тисячі дронів по інфраструктурі сусідів. Достатньо кількох ударів на день – і ризики зберігаються. Тому загалом ситуація поки що не виглядає оптимістичною

– Якщо говорити про можливі сценарії, чи є варіанти, які могли б швидко стабілізувати ситуацію?

– Країни Азії можуть відіграти фундаментальну роль, передусім Китай та Індія, оскільки вони є основними споживачами близькосхідної нафти. Китай має значно більший запас міцності: його стратегічні нафтові резерви оцінюються приблизно у 200 днів. Індія перебуває у більш вразливому становищі – її резервів вистачає орієнтовно на 74 дні. Відповідно, для цих країн це може стати нагодою об’єднати зусилля, щоб вплинути на сторони конфлікту, передусім на Іран, і переконати його утриматися від атак на танкери в акваторії затоки.

Водночас варто розуміти, що китайські танкери Іран фактично не чіпає, оскільки значна частина іранської нафти – понад 90%, а нині, ймовірно, майже 100% – постачається саме до Китаю. Крім того, азійські країни теоретично могли б направити свої військово-морські сили для ескортування танкерів.

Однак такий сценарій навряд чи викликав би позитивну реакцію у Білому домі, зокрема у Дональда Трампа. Одна з цілей війни в Перській затоці – фактично перекрити канали постачання нафти до Китаю і зробити Пекін більш поступливим. Якщо подивитися ретроспективно на дії адміністрації Трампа в останні місяці, то вони цілком вписуються в логіку встановлення контролю над "краном" постачання нафти до Китаю з лояльних йому країн.

Наприклад, Венесуела, хоча й не відіграє визначальної ролі у глобальних поставках, також розглядалася у цьому контексті. Натомість Близький Схід, зокрема Перська затока, має ключове значення. Іран і Саудівська Аравія є двома провідними постачальниками нафти до Китаю з цього регіону.

За різними оцінками, Іран забезпечує близько 13–14% імпорту нафти Китаю, тоді як Росія – близько 20% і залишається найбільшим постачальником. Також важливу, хоча й меншу роль відіграють Об’єднані Арабські Емірати та Кувейт. Загалом майже половина імпортованої Китаєм нафти надходить із близькосхідного регіону, передусім із Перської затоки.

Це створює суттєвий інструмент тиску на Китай. У випадку зі скрапленим газом така залежність значно менша, оскільки газ відіграє відносно невелику роль в енергетичному балансі Китаю. Тому поставки, зокрема з Катару, не є настільки критичними. Натомість нафтовий фактор для Пекіна є значно чутливішим.

–  Водночас ми бачимо, що Дональд Трамп заговорив про можливість перенесення свого візиту до Китаю…

–Логіка дій Трампа зрозуміла: він бачить, що ситуація затягується, а Китай зберігає свою позицію і потенційно навіть може перехопити ініціативу. Відповідно, йому потрібен додатковий час, щоб посилити тиск на Пекін.

Водночас Китай поки що не вдавався до використання своїх стратегічних резервів у повному обсязі. Це означає, що він здатен досить спокійно витримувати поточну ситуацію ще певний час. Чи можливе реальне узгодження дій між азійськими країнами – питання відкрите. Однак такий сценарій теоретично міг би спрацювати.

– Тобто в цьому контексті Китай, як найбільший економічний і політичний партнер країн регіону, передусім Ірану та Саудівської Аравії, міг би відіграти роль своєрідного миротворця?

– Так. Тим більше, що варто пригадати: саме Китай кілька років тому, у 2023 році, сприяв відновленню діалогу між Тегераном і Ер-Ріядом. Це стало можливим завдяки тому, що Пекін перетворився на ключового торговельно-економічного партнера для обох держав і головного покупця їхньої нафти.

Фактично Китай стимулював пом’якшення традиційних протиріч між Саудівською Аравією як провідною арабською монархією та шиїтським Іраном. Відповідно, і нині Пекін теоретично міг би відіграти подібну роль. У разі успіху це стало б серйозним політичним ударом для Дональда Трампа, адже означало б, що ситуацію в Перській затоці вдалося врегулювати не завдяки його діям, а фактично всупереч їм – через активність геополітичного конкурента.

Втім, як розвиватимуться події далі, поки що сказати складно. Наразі ситуація лише ускладнюється, і напруження в регіоні продовжує зростати.

– Якщо розглядати негативний сценарій – коли ситуація затягується на кілька місяців, як припускають деякі експерти, – то до яких цін на нафту варто готуватися і чого загалом очікувати ринку?

– Насправді прогнозування конкретних цін у такій ситуації – це значною мірою "вгадування". Можна називати будь-які цифри і наводити під них аргументи. Наприклад, під час 12-денної ескалації між Ізраїлем та Іраном у червні минулого року звучали різні прогнози – і 100, і 120, і навіть 200–300 доларів за барель. Втім, нічого з цього не сталося – ціна навіть не дійшла до 90 доларів.

Зараз ситуація інша – ми вже бачили стрибки понад 100 доларів, навіть до рівня близько 120. Але важливо враховувати ефект адаптації ринку до війни і ризиків. Подібний досвід уже був у Перській затоці – під час ірано-іракської війни 1980–1988 років, яка включала так звану "танкерну війну". Тоді також відбувалися удари по інфраструктурі та атаки на танкери, і ринок спочатку реагував зростанням цін.

Однак уже до середини 1980-х років ціни на нафту різко впали. Попри продовження атак, було налагоджено механізми ескортування танкерів. Зокрема, Сполучені Штати дозволили кувейтським танкерам ходити під американським прапором, що дало їм певний захист. Фактично сформувався баланс: війна тривала, але торгівля нафтою не зупинялася. І це призвело до зниження цін.

Схожий сценарій можливий і зараз – залежно від того, як розвиватиметься переговорний процес, який, попри публічні заяви, все одно триває на різних рівнях. Наприклад, Китай потенційно може дозволити танкерам піднімати свій прапор, і в такому разі Іран, ймовірно, утримуватиметься від ударів по цих суднах. Іншим фактором може стати організація ескортування танкерів у Перській затоці.

Тут важливу роль могли б відіграти азійські країни – Японія, Південна Корея, Китай, Індія – як основні споживачі енергоресурсів із регіону. Проте проблема в тому, що в такому форматі вони раніше не взаємодіяли, і незрозуміло, чи зможуть швидко узгодити спільну позицію. Водночас у них є спільний інтерес і спільна загроза – ризик серйозних економічних втрат. Тривале утримання цін на рівні близько 100 доларів за барель або вище створює значний тиск на їхні економіки.

Тому навіть у разі затягування конфлікту не виключено, що ринок поступово адаптується, а механізми захисту логістики дозволять уникнути найгірших сценаріїв із неконтрольованим зростанням цін.

– А якщо ринок не адаптується?

– Тоді запускається цілий ланцюг причинно-наслідкових проблем. Висока ціна на нафту означає подорожчання нафтопродуктів і пального, а це, своєю чергою, веде до зростання транспортних витрат. У підсумку ці витрати закладаються у ціни на широкий спектр споживчих товарів.

Водночас певну частину обсягів нафти, які опиняються під ризиком у Перській затоці, можна компенсувати постачаннями з інших регіонів. Йдеться не про повну заміну, але про часткове покриття дефіциту. Наразі активізувалися нафтовидобувні країни Північної та Південної Америки – передусім США, а також Канада, Бразилія, Гаяна. Вони здатні частково компенсувати дефіцит, однак логістика такої нафти є дорожчою, ніж постачання з Близького Сходу. Відповідно, це також впливатиме на кінцеву ціну.

Тому питання не стільки в тому, чи буде ціна 150 або 200 доларів за барель, бо такі сценарії активно розганяються спекулятивною частиною ринку, яка працює з "паперовою" нафтою і заробляє на волатильності. Натомість у міру того, як регіон адаптуватиметься до ризиків і сторони досягатимуть певних неформальних домовленостей, ці ризики поступово ставатимуть більш контрольованими. Навіть якщо окремі інциденти – як-от атаки на танкери – продовжуватимуться, загальний трафік, ймовірно, відновиться.

Важливо також, що за оцінками Міжнародного енергетичного агентства, фундаментального дефіциту нафти у світі наразі немає. Високі ціни, своєю чергою, стимулюють скорочення споживання, оскільки бюджети країн і компаній зазвичай розраховуються, виходячи з нижчих прогнозних цін – близько 60 доларів за барель або навіть менше.

З цього випливає ще один ефект: чим довше зберігатиметься підвищений рівень цін, тим імовірнішим стає різкіше падіння після часткової стабілізації ситуації. Йдеться не про повне повернення до довоєнного стану, але про корекцію ринку.

У таких умовах виробники намагатимуться компенсувати втрати за рахунок збільшення видобутку. Це означає потенційне зростання пропозиції. Втім, поточні два з лишком тижні ескалації – ще не той термін, за який можна суттєво наростити видобуток, скажімо, в Канаді чи Бразилії. Але очевидно, що ці країни вже орієнтуються на таке нарощування.

Окремо варто враховувати, що показники цін у 100–120 доларів за барель не відображають повної картини доходів. Ключовим є середньозважений показник за тривалий період, зазвичай за рік. А він, як правило, значно нижчий за пікові значення, оскільки враховує і періоди низьких цін. Тому короткострокові стрибки дають додаткові прибутки передусім трейдерам, але це, по суті, "швидкі гроші".

При цьому витрати також різко зростають. Наприклад, ставки фрахту танкерів суттєво підскочили: якщо раніше це були десятки тисяч доларів на добу, то зараз – у рази більше, інколи в 8–10 разів для великих суден класу VLCC.

– Що це означає?

– Фактично це означає, що зростання доходів частково "з’їдається" зростанням витрат. Це можна порівняти з тарифами на таксі: у звичайний час поїздка коштує умовно 300 гривень, але в години пік чи під час тривоги ціна може зрости до 1000. Так само і на нафтовому ринку – прибутки зростають, але й витрати стрімко підтягуються за ними.

– Часто звучить теза, що Росія чи не найбільше виграє від нинішньої ескалації. Але чи справді для неї все настільки райдужно?

– Насправді ситуація значно складніша. Так, короткострокові доходи від високих цін на нафту в РФ безумовно з’являються. Але вони не вирішують ключових проблем – зокрема бюджетного дефіциту і складнощів із фінансуванням воєнних витрат. Це дає тимчасовий ефект, але в довшій перспективі не є системним рішенням. Щоб це реально вплинуло на стабільність бюджету, така ситуація мала б тривати роками.

Для Росії, безумовно, вигідно, коли у ключовому нафтовидобувному регіоні – Перській затоці – виникає тривала нестабільність. Це фактично "ідеальний сценарій" з точки зору зростання цін. І під час 12-денної ескалації між Ізраїлем та Іраном у червні минулого року в Москві вже розраховували на надприбутки, але ці очікування не справдилися.

Зараз ситуація може принести Росії певні додаткові доходи, але говорити про масштабний і довготривалий виграш поки що передчасно. Натомість більш фундаментальною є інша проблема – спроби адміністрації Дональда Трампа переглянути або переформатувати санкційний режим проти Росії, зокрема в нафтовому секторі.

Міністр фінансів США Скотт Бессент уточнював, що мова не йде про повне скасування санкцій – лише про можливі тимчасові винятки, наприклад для нафти, яка вже перебуває в морі, і яку могла б викупити Індія. Йшлося про обмежений за часом механізм, орієнтовно на 30 днів. Втім, позиція Дональда Трампа виглядає більш гнучкою і менш однозначною. Його заяви допускають ширші варіанти розвитку подій – аж до того, що частина санкцій може бути не лише послаблена, а й не відновлена в майбутньому.

У цьому контексті не виключений сценарій, за якого Трамп і Путін можуть вести складну геополітичну гру, умовно "двох проти третього".

– Про що саме йдеться?

– На глобальному нафтовому ринку є три ключові гравці – США, Саудівська Аравія та Росія. Протягом десятиліть США і Саудівська Аравія діяли фактично як партнери, особливо в період, коли Сполучені Штати були основним імпортером нафти з Перської затоки – ще до сланцевої революції.

Саудівська Аравія традиційно орієнтувалася на позицію США, і ця взаємодія формувала баланс на ринку. Однак нинішня ситуація створює передумови для потенційної перебудови цих відносин і появи нових конфігурацій впливу. Зараз Сполучені Штати, і тут Дональд Трамп, ймовірно, не надто перебільшував, імпортують із Перської затоки лише близько 1% нафти. США фактично стали майже енергетично самодостатніми. Більше того, вони одночасно залишаються і імпортерами, і експортерами нафти.

Тому інтерес Трампа до Саудівської Аравії значною мірою лежить у площині інвестицій – зокрема очікувань, що Ер-Ріяд вкладатиме значні кошти в американську економіку. Водночас у саудитів підходи дещо інші. Для них ключовим партнером на нафтовому ринку тривалий час була Росія – у рамках формату ОПЕК+. Саме через механізми квотування і скорочення видобутку вони спільно утримували ціни на рівні, близькому до 100 доларів за барель. Така модель співпраці фактично діяла до 2025 року.

Однак ще восени 2024 року наслідний принц Мухаммед бін Салман публічно заявив, що низка країн у межах ОПЕК+ порушують квоти і зловживають домовленостями. Серед таких країн називали Росію, Казахстан та Ірак. І ключовим порушником, за оцінками, була саме Росія, якій потрібні додаткові доходи для фінансування війни.

У відповідь Саудівська Аравія дала сигнал про зміну стратегії з 2025 року – про намір розширювати свою частку на глобальному ринку, зокрема через цінову конкуренцію. На цьому тлі ситуація може розвиватися так: США продовжують нарощувати видобуток сланцевої нафти – достатньо згадати передвиборче гасло Трампа "Drill, baby, drill". Паралельно Вашингтон зацікавлений у стримуванні Китаю і, можливо, у спробах послабити його зв’язок із Росією.

Теоретично це відкриває простір для складної геополітичної гри, у якій США і Росія могли б ситуативно діяти паралельно – зокрема в контексті обмеження ролі Саудівської Аравії на ринку. У цьому сенсі напруженість навколо Ірану і Перської затоки об’єктивно стримує можливості саудитів нарощувати експорт.

У такій конфігурації виграють і американські, і російські нафтові компанії, тоді як Саудівська Аравія стикається з проблемами збуту. Якщо припустити, що подібна логіка частково реалізується, то Росія могла б відчувати себе впевненіше і розраховувати на більш тривале збереження вигідної кон’юнктури – не на місяці, а потенційно на роки.

Втім, це радше гіпотеза. І навіть якщо припустити, що в американській політиці існує ідея "дати Росії заробити", щоб відірвати її від Китаю, то вона виглядає малореалістичною. Момент для такого розвороту був втрачений щонайменше 10–15 років тому.

Показовим є і те, що під час російсько-китайського енергетичного форуму в листопаді минулого року глава "Роснефти" Ігор Сєчін фактично озвучив стратегічну модель взаємодії: Росія готова стати ресурсною базою для Китаю, причому не лише в нафтогазовому секторі, тоді як Китай – технологічною опорою для Росії. Це свідчить про значно глибший рівень взаємозалежності, який уже складно розірвати короткостроковими політичними чи економічними маневрами.

– Це більше потрібно Китаю чи РФ?

– Мова йде про певне ситуативне співпадіння інтересів Китаю і Росії, яке, втім, значно більше потрібне саме РФ. Пекін уже сформував залежність Москви від себе, а не навпаки. Водночас показово, що їхні інтереси розходяться саме у нафтовій сфері. Для Росії нинішній момент вигідний, оскільки дозволяє зменшити дисконт, з яким вона продає нафту Китаю. Через обмеження постачань з інших напрямків Пекін змушений купувати більше російської нафти, що не зовсім відповідає його інтересам, адже Китай зацікавлений у максимально дешевих енергоресурсах.

Саме тому Китай може бути зацікавлений у якнайшвидшому зниженні напруженості в Перській затоці. Зменшення ризиків автоматично тягне за собою зниження цін на нафту, а отже – нівелює вигоди, на які розраховує Росія.

– Чи може Росія стабілізувати свій бюджет завдяки нинішній енергетичній ситуації?

–  Скоріше, ні. Стабілізація бюджету – це процес не кількох тижнів чи навіть місяців. Щоб закрити наявний дефіцит, високі ціни на нафту мали б утримуватися щонайменше протягом року або й довше. Інакше доведеться або скорочувати витрати, або шукати інші джерела фінансування. При цьому воєнні витрати вже перевищують доходи від нафти і нафтопродуктів – і це вперше за всю історію пострадянської Росії зафіксовано у 2025 році.

Якщо раніше воєнні витрати становили приблизно третину нафтових доходів (а в періоди низьких цін – близько половини), то тепер ситуація змінилася принципово. За попередніми оцінками станом на кінець лютого, співвідношення воєнних витрат до нафтових доходів сягнуло близько 115%.

Більше того, в російському уряді вже обговорюють необхідність скорочення витрат за іншими статтями – включно із соціальними програмами – приблизно на 10%. Це свідчить про те, що масштаб бюджетної "діри" РФ значно більший, ніж передбачалося навіть у песимістичних сценаріях. Навіть якщо припустити, що нинішня криза триватиме близько 100 днів, як це інколи прогнозують, цього часу недостатньо, щоб кардинально виправити ситуацію з бюджетом.

Безумовно, короткостроково зросте потік грошових надходжень. Але ці кошти не розв’язують системних проблем, оскільки кожен сектор економіки вже має власні фінансові "діри". Показово, що російська влада робить акцент на тому, щоб ці додаткові доходи оперативно потрапляли в банківську систему.

–  Про ще це свідчить?

–  З одного боку, це може свідчити про нестійкість банківського сектору. З іншого – про потребу швидко спрямовувати ці кошти на кредитування воєнно-промислового комплексу.

Підприємства ВПК уже накопичили значні борги і фактично не мають можливості їх обслуговувати, адже їхня продукція не створює економічної доданої вартості. На відміну від експорту озброєння, який приносить виручку, нинішнє виробництво фактично "спалює" ресурси – вироблена зброя одразу використовується у війні. Тому значна частина цих коштів знову повертається в систему фінансування війни. І часові горизонти цієї моделі залишаються такими ж невизначеними, як і тривалість кризи в Перській затоці.